Гідравліка та водопостачання

Історія кафедри     

    Проблема води завжди була для людей актуальною, і не треба думати, що це питання виникає тільки в піщаних пустелях. У серпні 2004 року по обласному радіо йшла передача, у якій народним депутатам обласної ради виборці задавали найболючіші питання. Виявилося, що загальною проблемою є вода. І це при тому, що нашу область перетинають такі великі водні артерії, як Дніпро, Самара. Знайти доброякісну питну «Воду, наприклад, у діітівському спортивно оздоровчому таборі (геодезич­ному полігоні) так і не вдалося. Хоча бурили свердловини в багатьох місцях. Тому для їдальні брали воду в сусідів - таборі медичного інституту. А на скількох станціях стоять цистерни із написом «Питна вода», бо десятки колодязів великого залізничного селища мають погану воду!

     Людей, які знали, як і де шукати воду, у народі завжди поважали. Їх називали лозоходами, бо вони шукали воду з роздвоєною лозовою гілочкою.

     У їх руках над підземним водяним родовищем гілочка з лози починала колихатися. Ще їх прозивали осадчими, осадчуками, бо вони знали де війську зупинитися на відпочинок або де краще село заснувати, знали вони й місця з доброю водою.

    Ще в давньому Римі почав діяти водовід, а акведуки стали не тільки архітектурним дивом, але й подавали до міста чисту гірську воду. Знали водоводи й наші пращури, які робили дерев’яні труби. А сьогодні без складної системи водопостачання та каналізації неможливе життя промислового центру.

     Коли в XIX сторіччі в Росії розгорнулося залізничне будівництво, попит  на гідромеханіків значно збільшився.  Паровозному господарству потрібка була значна кількість води. Тому, як правило, над кожною вели­кою залізничною станцією височіла водонапірна башта. Інженери-водо-
постачальники зайняли в залізничному інженерному корпусі одне з провідних місць.

     Із середини XX сторіччя, коли на місце паровозів заступили тепловози та електровози, почалися розмови про те, що на залізничному транспорті зникне водопровідна інженерна посада, але виявилося, що сучасне про­мислове виробництво з його величезним попитом води, проблемами ка­налізації, очищення стічної, відпрацьованої води, питаннями екологічної безпеки поставило стільки науковим інженерно-технічних задач, що гідромеханікам є і завжди буде вдосталь роботи.   

   ДІІТ завжди вирізнявся сильним науково-педагогічним потенціалом у галузі водопостачання, гідравліки, каналізації. Кафедра водопостачання організована одночасно з основою ДІІТу у 1930 році. Її очолив досить талановитий професор Фрол Федорович Малькевич.

    Професор Ф.Ф.Малькевич читав курс «Водопостачання на залізничному транспорті» і по цьому курсу вів курсове та дипломне проектування. Паралельно читав курс «Каналізація на залізничному транспорті». Забезпечення курсового і дипломного проектування здійснювалось проф. Дмитром Олександровичем Пігулевським. Кафедра також вела дисципліни: - «Гідравліка», «Гідрологія і гідротехнічні споруди», «Гідравліка і гідравлічні машини», а у групах водопостачання: «Технологія очистки і зм’ягчення природних вод», «Технологію очистки стічних вод», «Хімію води і мікробіологію», «Насоси та насосні станції».

     Треба підкреслити високий фах, глибокий професіоналізм викладачів 30-х років та їх цінний практичний опит, котрі настирливо упроваджувались у учбовий процес. Так професор Ф.Ф.Малькевич систематично читав англійську та американську літературу. Які сповіщали про світові досягнення у галузі, а професор Д.А. Пігулевський – літературу на польській, французькій і німецькій мовах. Усі закордонні новини вони зараз використовували у учбовому процесі. Професор Ф.Ф.Малькевич написав ряд монографій, з яких найбільш відомі: «Графические методы расчёта водоводних сетей» (1936 г.) и «Эрлифты» (1941 г.).

     Короткий час пропрацював у ДІІТі видатний вчений, професор Олек­сандр Олексійович Сурін, але багатьом діітівцям запам’яталася ця цікава, енергійна, ініціативна людина. У ті часи, коли ДПТ повернувся до зруйнова­ного гітлерівцями Дніпропетровська, дуже важливою задачею було не тільки відновлення навчального процесу, але й створення такої матеріаль­но-лабораторної бази, яка б не поступалася довоєнній (а то й була кращою за неї). Тому кафедрі гідравліки та водопостачання дуже поталанило в тому, шо її очолив професор Сурін, який творчо підійшов до комплектації гідравлічної лабораторії, до створення науково-педагогічного колективу.

     Олександр Олексійович був дуже приємним співрозмовником, еруди­том не тільки в технічній галузі, але й у питаннях історії, культури. Він мав багато цікавих розповідей із своєї біографії. Батько його - залізничний службовець - мріяв, щоб син став поважною людиною, кваліфікованим інженером. За підтримки батька Олександр закінчує технічне училище, а у 1901 році - гімназію, яка відкривала йому шлях до будь-якого вищого на­вчального закладу Росії. Але він обрав Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення. У студентські роки виявилась одна цікава особливість його творчих пошуків: вій завжди намагався будь-яку технічну проблему теоретично узагальнити.

проф. О.О. Сурін

      Це дозволяло бачити перспективи розвитку техніки. Наприк­лад у 1905 році студент Сурін подав до ради інституту свою роботу про ви­користання екскаваторів у земляних роботах. Це тоді, коли в Росії ці ма­шини тільки з’явилися! Робота отримала премію і була надрукована в журналі.

      У цьому інституті й досі збереглася красива традиція: імена кращих випускників золотими літерами закарбовуються в мармурову дошку. Під датою «1907 рік» можна побачити «Сурін Олександр Олексійович. У ті часи це давало право випускникові отримати наукове відрядження за кордон. Так Олександр отримав чудову можливість поглибити свої знання та визначити свій шлях у науці. Спочатку він перебував у вищій технічній школі в німецькому місті Шарлоттенбург, а потім - у школі мостів і шля­хів у Парижі. Саме тут Сурін познайомився не тільки із теорією, але й з практикою водопровідно-каналізаційної справи, досліджував пи­тання пом'якшення жорстких вод.

     З-за кордону Олександр Олексійович повернувся на Батьківщину в 1908 році й розпочав спою педагогічну діяльність у рідному інституті, але виявилося, що його знання  вкрай необхідні виробництву. Складні проблеми водопостачання Іжорського заводу, таких міст, як Омськ, Касимов, Стара Руса, багатьох залізничних вузлів вирішувалися з допомогою молодого вченого. Загальний інтерес у науково-технічної громадськості викликають його статті з питань очищення питної води, облаштування во­догонів у мерзлих ґрунтах. Дослідження проблем будівництва вумовах вічної мерзлоти, Заполяр’я, Сибіру в XX сторіччі завжди були дуже акту­альними. Тому дві монографії Суріна (1912 та 1914 роки), присвячені устрою водопроводів у північних широтах, були дуже необхідними і попу­лярними, а розрахунки та формули широко використовувалися в інже­нерній практиці.

     У 1920-ті роки він разом з колегами складає проект водопостачання ба­гатьох електростанцій, заводів Ленінграда та області, організовує проек­тну контору «Комунбуд», а згодом стає одним із засновників науко­во-дослідного інституту комунального господарства. Його пропозиції щодо проектування нової каналізації, поліпшення роботи насосів, нових способів промивання труб, створення зливневих стоків використовуються у роботі міського комунального господарства Ленінграда. У країні були широко відомі водоміри та протипожежні пристрої Суріна. Популярною стала книга О. О. Суріна «Водоснабжение», яка вийшла двома частинами у 1926 та у 1932 роках.

     Особливістю професора було те, що навкруги нього начебто постійно діяло якесь магнітне поле, яке притягувало однодумців. Де б він не працю­вав, через місяць-два біля нього згуртовувався сильний працездатний ко­лектив. Він був чудовим організатором. 3 1924 по 1931 рік працював на по­саді проректора Ленінградського інституту інженерів транспорту, одно­часно виконував обов’язки завідувача кафедри «Водопостачання та ка­налізація» цього ж інституту та керував такою ж кафедрою у Політех­нічному інституті.

     У дні блокади 1941 - 1942 років О. О. Сурін допомагає комунальним службам Ленінграда. Співробітниками кафедри під керівництвом Суріна А. А., Шишко Л. П. були обладнано три потяги – летючки для відновних робіт на діючих магістралях, демонтажу і евакуації устаткування лінійних пунктів водопостачання у разі наближення ворога. Ці потяги тимчасово забезпечували водопостачання з Неви правобережної частини залізничного вузла, з якого почин, а дорога життя», провели водоводи до госпіталів і місць пересадки пасажирів із залізниці н Ладонеськой переправи. Потяги - летючки успішно діяли в продовженні всі 900 днів блокади. Тільки в 1942 році, переживши люту голодну зиму, О. О. Сурін із сім'єю був евакуйований у Ташкент, де, не гаючи ні доби, став виконувати спеціальні завдання з налагодження водопостачання про­мислових підприємств, залізниць, сільськогосподарських колективів. Ташкент у роки війни надав притулок багатьом евакуйованим із західних регіонів. Значно збільшилася в місті й кількість підприємств. Тому дуже гостро постало питання про забезпечення населення питною водою. Тому не випадково, що в цьому ж 1942 році вченого нагороджують орденом «Знак пошани».

     У 1944 році Сурін поновив свою діяльність у Ленінградському інсти­туті інженерів залізничного транспорту. Якимось чином В. А. Лазарян домовився із Суріним про те, що той буде працювати за сумісництвом і в ДІІТі. Лазарян добре розумів, що 63-річний вчений не зможе тривалий час працювати в такому жорсткому графіку, але сподівався, що професор зможе утворити першокласну лабораторну базу, підготувати собі надійну наукову зміну. На роботу в ДІІТ була зарахована доцентом кафедри графіки його дружина Зінаїда Іванівна Суріна. Їм було виділено постійне житло. Професору йшли назустріч у всіх питаннях лабораторно-матеріаль­ного забезпечення кафедри, підготовки кадрів. У 1946 році рада інституту висунула його кандидатуру для обрання членом Академії наук України. Але робота в Ленінградському інституті в повоєнні роки вимагала багато часу. Їздити один раз на місяць до Дніпропетровська було важко навіть ма­ючи залізничний квиток форми 1-К, який давав право у будь-яку годину і у будь-якому напрямку їхати в купейному вагоні. Тому О. О. Сурін за власним бажанням звільнився з ДІІТу, але встиг підготувати собі достойну зміну.

      Заступником його на посаді завідувача ка­федри став Олексій Омелянович Білан, про діяльність якого нам розповів доцент цієї кафед­ри В’ячеслав Михайлович Багрій:

«Олексій Омелянович син одеського робітника, який у 1920 році, рятуючи свою роди­ну від голодомору, переїхав у село. Олексій вия­вився тямущим хлопцем. Після навчання в се­мирічці у 1928 році закінчив Черкаську сільсько­господарську профтехшколу. Працює в початковій школі вчителем.

    Навіть під чає проходження служби в армії заочно навчається і екстерном закінчує Харківський планово - економічний інститут.

    По­чав працювати економістом у зернотресті. Але він почував, що набуті професійні знання не до­сить ґрунтовні, і він приймає рішуче та вольове рішення - стає в 1934 році студентом ДІІТу.

проф. О.О.Білан

      Вже студентом він виявив чудові організаторські здібності, а головне вміння культурно, інтелігентно поводитись із людьми. У період навчальної практики на будівництві земляної греблі на північнійзалізниці його призна­чають майстром, а у 1938 році четвертокурсник Білан виконує обов’язки ви-конроба на будівництві нової системи водопостачання на Казанській залізниці. Саме в цей період він, студент факультету будівництва залізниць, визначив свою майбутню інженерну спеціалізацію.

     Після закінчення ДІІТу він працює на сибірських залізницях, а в роки війни керує відділом водопостачання паровозного господарства Ірку­тського відділення залізниці.

     Але, як відомо, перша спеціальність - це любов на все життя! А почи­нав він вчителем. Тому в 1944 році Олексій, не залишаючи інженерної по­сади, почав викладати в Іркутському технікумі залізничного транспорту. Виявилося, що до педагогічної праці у нього був талант.

     Пізніше розпочався викладацький шлях Олексія Омеляновича в ДПТі, який продовжувався п’ятдесят років, до дня смерті 14 листопада 1993 року.

     У ДІІТі він став учнем О.О. Суріна і, коли в 1946 році О. О. Білан захистив кандидатську дисертацію, професор рекомендує його на посаду завідувача кафедри. До речі, предметом дослідження став дніпропетро­вський водогін, який у роки війни був дуже пошкоджений. Тому при відбудові були враховані численні пропозиції молодого вченого. У 1951 році його призначають деканом факультету «Будівництво залізниць».

     Але О. О. Білана ще з довоєнних часів цікавила проблема беззупинкового заправлення паровозу водою. Справа и тому, що запасу вугілля потя­гу вистачало на 120 км, а води - тільки на 60 км. При цьому вугілля завантажувалося швидко (усього три тонни), а вода - дуже довго (20 тонн). Простої локомотива були величезні. Тоді зустрічалися справді анекдотич­ні ситуації. Колись мені розповідав доцент С. Г. Нечаєв, то бачив, як один ешелон везли чотири паровози - тільки тому, щоб не зупинятися в дорозі (а везли в'язнів).

     О. О. Білан почав інтенсивно розробляти цю тему. Звільнившись з по­сади декана, став докторантом Академії наук. Його ідея інерційного забо­ру води паровозом під час руху була дуже перспективною, але виявилося, що свій перспективний термін відпрацював сам паровоз. Йому на зміну прийшли тепловоз та електровоз. Але Олексій Омелянович не розгубився Він створює за допомогою ЕОМ новий оригінальний універсальний метод гідравлічної ув'язки кільцевих водопровідних мереж.

     При цьому використовувались інерційні властивості води. У 1968 році О.О.Білан отримує диплом доктора технічних наук. І з цього самого моменту й починає своє існування наукова школа на кафедрі «Гідравліка ті водопостачання». Його праці знають у світі. Він вільно володів англійською, німецькою, французькою мовами. Під його керівництвом плідно працювали аспіранти, здобувачі.

     Я теж у свій час був втягнутий в ауру, каже доцент Багрій В.М. привабливості цього професора Я закінчив електрофак ДІІТу, попрацював інженером, потім відслужив у армії і тільки почав свою діяльність як інженер науково-дослідного сектору ДІІТу, як знову служба в армії (щоправда, офіцером). Але згодом, мабуть зіграла свою роль сімейна традиція.

     Мій батько ще до війни працював у тресті «Міськводоканал». Сам він закінчив ДІІТ, у 1938-1940 роках разом із колишнім начальником ДІІТу Н. М. Федіченком модернізував міську водогінну мережу, а після війни із О. О. Біланом її реконструював. Отак за порадою батька я став аспіран­том професора. Вченими під опікою видатного професора стали А. І. Чор­номорець, П. П. Гоцалюк, Н. А. Волковницька, А. Г. Савельєв та багате інших аспірантів.

    Вони вирішували дуже складні й актуальні народно-господарські про­блеми: очищення водопровідних мереж, боротьба із залізобактеріями, пом'якшення води, удосконалення систем зрошування, підвищення ефек­тивності роботи водозабірних свердловин... Весь величезний науковий досвід О. О. Білана, його педагогічний талант із особливою виразністю ви­явились у його підручниках: «Водоводы и водопроводные сети» (К., 1974), «Проектирование и расчет устройств водоснабжения» (К„ 1978), «Использование и очистка сточных вод на производственных предприятиях железнодорожного транспорта» (М, 1978), «Технология водоснабжения» (К., 1980).

     О. О. Білан більше десяти років пробивав питання про організацію підготовки у ДІІТі інженерів з водопостачання. Саме завдяки йому у 1981 році ДІІТ почав готувати таких фахівців. Олексій Омелянович був борцем за збереження природних ресурсів, природної краси. За його ініціативи в Д1ІТІ почав працювати студентський семінар «Екологічні читання».

     Сьогодні надходять листи від колишніх випускників кафедри і, насамперед вони добрим словом згадують свого вчителя. І ми викладачі, коли беремо з кафедральної бібліотеки підручники, теж завжди вшановуємо пам'ять цієї незвичайної людини. До речі, ця бібліотека - це особиста бібліотека О. О. Білана, яка була за його заповітом передана на кафедру.

     Під керівництвам професора Білана О.О. з 1980 року кафедра випускала міжвузівський збірник наукових  праць під назвою «Пути улучшения использования и охраны водных ресурсов на железнодорожном транспорте», а з 1990 року – «Строительство на железнодорожном транспорте». Усього було випущено сім збірників, у яких друкувались не тільки  викладачі та фахівці, а також найкращі наукові праці студентів (Стоцька Л.С., Челишева Т.В., Подолян В.В та інші).

Кафедра «Гідравліки та водопостачання» (1993 р.)

     Зараз кафедру очолює доктор технічних наук Микола Миколайович  Біляєв. Після закінчення механіко-математичного факультету ДДУ  навчався в аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію, присвячену питанням математичного моделювання гідрогазодинамічних процесів. А згодом, у 1996 році він, доцент кафедри «Гідравліка» нашого університету, стає доктором технічних наук.

     Микола Миколайович у своїй роботі цінує ті традиції, які склалися на кафедрі «Гідравліка». Прийнявши естафету керівництва кафедрою з рук Нонни Андріївни Волковницької, М. М. Біляєв особливу увагу приділяє підвищенню математичної підготовки фахівців, використанню сучасних методів досліджень. А головне - кафедра готує висококласних фахівців на рівні найвищих вимог світової науки і техніки.

     Підготовка магістрів за спеціальністю «Водопостачання та водовідведення» здійснюється з 2001 року на базі кваліфікації «спеціаліст».

     На кафедрі 6 здобувачів працюють над кандидатськими дисертаціями, які присвячені проблемам охорони навколишнього середовища (підземних вод, а атмосфери) під дією різноманітних техногенних факторів.