Українознавство

Кафедра викладає такі навчальні дисципліни:

  • „Історія та культура України”;
  • „Українська мова за професійним спрямуванням”.

Викладання забезпечують досвідчені викладачі: проф. Кривчик Г.Г., доц. Слободянюк М.А.,  доц. Накашидзе І.С., доц. Радкевич Т.О., ст. викл. Бочарова О.О., ст. викл. Лагдан С.П.

НПП кафедри пропонують такі дисципліни за вибором:

  • „Історія держави і права в Україні”;
  • „Світова культура”;
  • „Історія міжнародних відносин”;
  • „Сучасні міжнародні організації”;
  • „Організація державного управління та місцевого самоврядування в країнах Євросоюзу”;
  • „Організація та правові основи Євросоюзу”;
  • „Культура ділової мови”.

У центрі уваги науковців кафедри проблеми історії та культури України, краєзнавча тематика, дослідження процесів формування української термінологічної лексики. 

Студенти ДІІТу - активні учасники конкурсів, олімпіад, конференцій. Викладачами кафедри вони щороку залучаються до участі в Міжнародному конкурсі знавців української мови ім. П. Яцика та Міжнародному мовно-літературному конкурсі учнівської та студентської молоді ім. Тараса Шевченка.

Важливе пізнавальне та виховне значення мають краєзнавчі, генеалогічні, мовознавчі та літературознавчі дослідження студентів, кращі з яких щороку представляються на секції „Гуманітарні проблеми та міжкультурна комунікація”, яка проходить у рамках Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та молодих учених „Науково-тех-нічний прогрес на транспорті”.

Серцевиною науково-методичної та виховної роботи є Світлиця – лабораторія українознавства, на базі якої створено студентські творчі об'єднання: „Дніпровські обрії” (кер. доц. Слободянюк М.А.), „Джерело” (кер. ст. викл. Лагдан С.П.).

Кафедра отримала ліцензію на провадження освітньої діяльності у сфері вищої освіти з підготовки докторів філософії за спеціальністю 032Історія та археологія з ліцензованим обсягом 10 осіб.

УКРАЇНА В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (1920-30 - ті рр.)

Конспект лекції професора Кривчика Г.Г. (15 травня 2018 р.)

 

1. Національно-державне будівництво.

2. Економічна політика в Україні.

3. Встановлення тоталітаризму. Політичні репресії.

1. Як Україна увійшла до складу СРСР? Україна вийшла з громадянської війни поділеною на 4 частини: Галичина і Волинь опинились у межах Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини; всі землі на схід від р. Збруч увійшли до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

Формально УСРР виникла як самостійна держава, що знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої, адже керівники УСРР були членами КПУ, що була не самостійною партією, а однією з організацій РКП(б). Тому вони були зобов’язані керуватися вказівками з Москви. Російські керівники не зважали на незалежний статус України і час від часу втручалисяв її внутрішні справи. Частина компартійної верхівки – і в Україні, й у Росії –   прагнула побудувати радянську державу в кордонах колишньої Російської імперії.                                                                       

У березні 1922 р. українське керівництво звернулося до Центрального Комітету РКП(б) з пропозицією упорядкувативідносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Враховуючи, що подібні пропозиції були висунуті й у інших республіках, Політбюро ЦК Російської компартії створило спеціальну комісію під головуванням В. Куйбишева.

Спочатку комісія схилилася до пропозиції Й. Сталіна про входження республік до складу РСФРР на правах автономії (план «автономізації»). Однак після гострої критики плану «автономізації» В. Леніним комісія ухвалила план створення федерації радянських республік. Саме цей план був покладений в основу установчих документів, Декларації про утворення СРСР і Союзного Договору, що були прийняті 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з’їзді Рад, і першій Конституції СРСР, що була прийнята в січні 1924 р.

Союз заснували: Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, Українська Соціалістична Радянська Республіка, Білоруська Соціалістична Радянська Республіка, Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, що складалася з трьох автономій (Грузії, Вірменії, Азербайджану). У подальшому число республік збільшилося. За Конституцією СРСР 1936 р. їх уже було 11, у 1940 р. – 16. З 1956 р. їх було 15 (Карело-Фінська союзна республіка стала Карельською автономною республікою у складі Росії).

Формально СРСР від утворення й до свого кінця був федеративною державою, тобто державою, яка складалися з низки суверенних держав, які утворили разом союзний центр і добровільно передали йому частину своїх повноважень.

УСРР (з 1936 р. – УРСР), як і інші союзні республіки, мала всі державні атрибути: власну законодавчу й виконавчу владу, конституцію, герб, прапор тощо, але фактично українська влада мусила лише виконувати рішення, що приймалися центром, а вся державна атрибутика мала лише декоративний характер. Водночас у 1920-ті рр. радянське керівництво ще не наважувалося відверто ігнорувати національні інтереси України, більше того – проводило політику українізації в кадровій політиці (коренізацію) й культурно-освітній сфері.

Більшість питань внутрішньої та економічної політики мали вирішуватися на республіканському рівні. Однак жорстка централізація, що посилилася в умовах правління Сталіна, поступово призвела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Свідченням унітарного характеру новоствореної багатонаціональної держави є той факт, що більшість республіканських керівників України призначалися з Москви: у 1923 р. – П. Постишев, у 1925 р. – Л. Каганович, у 1938 р. – М. Хрущов.

Після встановлення сталінської диктатури й тоталітарного режиму, відбулося «згортання» й політики українізації, адже вона, на думку більшовицького керівництва, почала виходити з-під їхнього контролю суперечила «пролетарському інтернаціоналізму» й заважала будувати соціалістичне суспільство. На зміну політики українізації прийшла політика уніфікації, радянізації, русифікації з метою перетворення всіх народів СРСР у єдину спільноту – радянський народ.

Отже, Союз РСР фактично був унітарною державою, тобто державою, яка складалася не з суверенних держав (республік, земель, штатів), а адміністративно-територіальних одиниць. Україна фактично була не державою, а адміністративною територією, хоча і зберігали деякі атрибути державності.

2. Якою була економічна політика більшовиків? Пригадаємо, в роки громадянської війни на підконтрольній більшовиками території діяла політика воєнного комунізму. Її основні риси: мобілізаційна економіка, тобто підпорядкування всієї економіки потребам фронту, армії; 2) жорстка централізація управління; 3) відмова від товарно-грошових відносин, вільного ринку, засобів матеріального заохочення; 4) використання примусової праці; 5) безкоштовні послуги; 6) репресивна політика; 7) продрозкладка на селі; 8) політика жорсткої економії; 9) централізований розподіл мінімальних благ; 10) заборона найманої праці.

Політична і економічна криза в країні змусила більшовицьке керівництво відмовитись від політики воєнного комунізму і перейти до непу. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком. Незабаром уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку – загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою.

Поява непу була зумовлена наступними об’єктивними причинами: закінчення громадянської війни, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства; кризовий стан економіки; невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалося у збройні виступи проти існуючої влади; спад світового революційного руху і втрата надії на швидке здійснення світової революції, матеріально-технічної допомоги з боку західного робітничого класу.  

Політика непу – це економіка мирного часу. Вона мала наступні риси: 1) запровадження товарно-грошових відносин, засобів матеріального заохочення; 2) централізоване управління лише в основних, ключових галузях; 3) заміна продрозкладки продподатком; 4) багатоукладність економіки, допущення приватної власності та використання найманої праці; 5) денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, допуск приватного капіталу, заохочення іноземних концесій; 6) встановлення плати за послуги, що надаються державою.

В Україні неп запроваджувався швидкими темпами. Зокрема, у 1921 р. орендувалось понад 5 тис. підприємств; на території УСРР діяло біля 75 тис. приватних торговельних закладів; відновлено у повному обсязі грошовий обіг, банки, кредитні установи, проведено грошову реформу 1922-1924 рр., яка зупинила інфляцію; було створено низку галузевих госпрозрахункових трестів тощо

Впровадження непу в Україні дало позитивні результати щодо виведення економіки з кризи, відбудови і подальшого розвитку народного господарства, незважаючи на помилки і великі труднощі ліквідовано повстанський рух, бандитизм, досягнута стабільність в Україні. У 1923 р. були завершені аграрні перетворення. Дрібні селянські господарства збільшилися за рахунок поміщицьких та церковних земель, а також наділів. До селян перейшло 31 млн. десятин землі, тобто 92% земельного фонду республіки. Селянські господарства швидко відновили своє виробництво, підняли продуктивність у землеробстві і тваринництві Виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Особливо успішно розвивався в республіці кооперативний рух. Кооперативні товариства експортували свою продукцію, яка успішно конкурувала на європейському ринку.

Завдяки непу була поліпшена економічна ситуація в республіці: відновлено промислове виробництво, налагоджена робота транспорту, усунуті наслідки голоду, подолана інфляція, проведена грошова реформа і введена тверда грошова одиниця – червонець (8,6 гр. золота). Запровадження нової економічної політики сприяло відродженню приватної ініціативи. Однак ця політика означала лише тимчасове повернення до ринкової економіки і вона проіснувала лише до 1929 р. Обмеженість і непослідовність нової економічної політики згодом полегшили Сталіну повернення до воєнно-комуністичних методів управління державою.

Водночас не можна ідеалізувати неп, адже подальше проведення непу не могло призвести до подолання значного відставання радянської економіки від західних країн, які мали потужну індустрію. З цього приводу Сталін, виступаючи в 1931 р. на всесоюзній господарській конференції, сказав: «Ми відстали від передових країн світу на 50-100 років. Нам небхідно пробігти цю відстань за десять років. Або ми це зробимо, або нас зімнуть». Але нова економічна політика не дозволяла здійснити економічний ривок, від неї слід було відмовлятися.    

На думку більшовиків, насамперед було потрібно розв’язати три взвємопов’язані завдання: по-перше, запровадити директивно-планову економіку, що й було реалізовано у формі п’ятирічних планів; по-друге, здійснити великі капіталовкладення в промисловість; по-третє, в найкоротший час провести індустріалізацію, яка мала стати фундаментом усіх перетворень.  

П’ятирічка (п’ятирічний план) – основна форма державного економічного планування в СРСР, починаючи з 1929 р. до розпаду країни 1991 р. Під час виконання першого п’ятирічного плану (1928/29 – 1932/33 рр.) в Україні була створена передова технічна база для реконструкції всього народного господарства внаслідок швидких темпів індустріалізації; проведена колективізації сільського господарства. У другій п’ятирічці відбувалася реконструкція народного господарства, на новій технічній основі будувалися нові підпрємства й створювалися нові промислові галузі.  

Як були пов’язані індустріалізація і колективізація? У зв’язку з курсом на індустріалізацію постало питання: де взяти гроші? З’ясувалося, що гроші може дати тільки село: посіяли зерно, зібрали врожай, продали його за кордон – отримали валюту. Далі постало й друге питання: яким чином хліб (гроші) вилучити у селянина? Спочатку була невдала спроба використати метод «ножиць цін», тобто в наказному порядку встановити низькі ціни на хліб і одночасно різко підняти ціни на промислову продукцію. Проте селяни відмовилися продавати хліб і купувати промислову продукцію (реманент, одяг, взуття тощо). Тоді влада зробила спробу відібрати у селян хліб примусово. Знову не вийшло: селяни або обмежували виробництво власними потребами, або ховали врожай. Відтак у Й. Сталіна виникла ідея використати ідею В. Леніна про кооперацію для примусового об’єднання селянських господарств у колгоспи, оскільки вилучити хліб з колгоспів було набагато легше, ніж у мільйонів окремих селянських господарств.  

При проведенні масової колективізації, що розпочалася наприкінці 1920-х рр., було допущено безліч зловживань, головними з яких були неповага до власного народу, ігнорування приватних інтересів селянства, жорстокість методів колективізації, Як наслідок – негативні наслідки політики колективізації. Серед них – голодомор 1932-33 рр., який призвів до загибелі мільйонів селян. Слід усвідомити причини того, що голодомор був особливо жахливим в Україні: по-перше, Україна була основною житницею СРСР, а основним джерелом капіталовкладень у промисловість був саме хліб, його експорт; по-друге, волелюбні українські селяни-хлібороби чинили найбільш відчайдушний опір політиці колективізації й могли зірвати цю політику.

Однак попри великі жертви й складнощі, основна мета колективізації була досягнута: ціною мільйонів людських життів Радянська держава отримала хліб, перетворила його у валюту, створила фінансову основу для проведення індустріалізації.

У процесі індустріалізації в Україні було побудовано сотні тисяч великих промислових об’єктів, серед яких: Дніпрогес, Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорський завод важкого будування, Луганський паровозобудівний завод тощо. На кінець другої п’ятирічки (1933 – 1938 рр.) вартість валової продукції України порівняно з 1913 р. збільшилася в 7 разів, промислова продукція України перевищувала продукцію всієї промисловості дореволюційної Росії. За видобутком вугілля Україна зайняла четверте, а за виробництвом чавуну – третє місце у світі. Машинобудівна промисловість України в 1940 р. перевищила рівень 1913 р. в 50 разів. Тож наприкінці 1930-х рр. Україна перетворилася з аграрно-індустріальної республіки на індустріально-аграрну.

Варто також зазначитити, що політика індустріалізації була б неможливою без масового ентузіазму, самовідданості, трудової звитяги мільйонів людей, чим зловживала більшовицька влада, всіляко експлуатувала найкращі людські якості. У середині 1930-х рр. на Донбасі виник так званий стаханівський рух, названий на честь шахтаря О. Стаханова. Участь у стаханівську русі взяли трудівники всіх республік країни і різних галузей. Зокрема, стаханівський рух на залізничному транспорті в Україні й загалом в СРСР започаткував машиніст тепловозу П. Кривоніс, у металургії – М. Мазай, у сільському господарстві – М. Демченко.

Стаханівський рух став важливим інструментом здійснення індустріалізації. Він спирався на певну підтримку суспільства, ентузіазм багатьох людей. Однак чимало людей ставилися до нього скептично, адже він примушував їх важко працювати за мізерну заробітну плату: «Водку пить – хоть сто стаканов, только подноси, но работать как Стаханов – Боже упаси!».

Головним соціальним наслідком націоналізації засобів виробництва, індустріалізації промисловості та колективізації сільського господарства була ліквідація промислово-фінансової торговельної і сільської буржуазії, створення міського і сільського пролетаріату, позбавленого приватної власності. Вважалося, що були створені соціалістичні за своїм характером класи та ліквідована експлуатація людини людиною. Хоча насправді, замість одних панівних класів сформувався новий – партноменклатура, у колективній власності і володінні якої фактично опинилися всі засоби виробництва.

Отже, політика індустріалізації та колективізації – це: 1) формування командно-адміністративної системи; 2) запровадження планової системи народного господарства (п’ятирічних планів); 3) часткове використання примусової праці, встановлення фактичного кріпацтва на селі; 4) посилення ролі бюрократії, партійної номенклатури в управлінні економікою; 5) підпорядкування всієї економіки потребам індустріалізації, розвитку важкої промисловості; 6) обмежене використання матеріальних засобів заохочення і надмірне використання моральних засобів («соціалістичне змагання», «рух передовиків праці», стаханівський рух тощо); 7) формування загальносоюзної народногосподарської системи, що управляється з Москви; 8) обмеження економічних свобод; 9) фактична монополія державної власності на засоби виробництва, наявність окремої колгоспно-кооперативної власності – фікція.  

Утім, наприкінці 1930-х років матеріальний рівень життя багатьох людей трохи підвищився. Виступаючи на з’їзді стаханівців у 1935 році Сталін з цього приводу сказав: «Жизнь стала лучше, стала веселей». На що відреагував якийсь невідомий гуморист: «Жизнь стала лучше, стала веселей, шея стала тоньше, а язык длинней». Для того, щоб, образно кажучи, ці язики укоротити, були створені такі інструменти репресій, як НКВС, Гулаг та ін.

3. Який зв’язок між економічною політикою більшовиків, тоталітарним режимом і політичними репресіями?  

Економічний розвиток в Україні, як і в СРСР загалом, відбувався в умовах формування тоталітарного режиму, встановлення сталінської диктатури. Тоталітарному режиму, який сформувався в СРСР, були притаманні наступні риси: 1) тотальне відчуження народу від власності й політичної влади; 2) монополія на владу комуністичної партії; 2) неосяжний контроль держави над усіма сферами життя радянського суспільства; 4) наявність формальних ознак соціалістичного народовладдя; 5) підпорядкування усього громадського життя одній комуністичній ідеології, надмірна ідеологізація суспільства; 6) соціальна демагогія, проголошення життя в країні втіленням добра, справедливості, матеріального благополуччя людей.

Об’єктивними причинами тоталітаризму були: необхідність жорсткої централізації управління, концентрація влади в руках однієї партії, дефіцит часу дря проведення перетворень, низька загальна й політична культура більшості населення, відсутність демократичних традицій, постійне перебування країни фактично у воєнному стані тощо.

Головними суб’єктивними чинниками, очевидно, були більшовицькі вожді, передусім Й. Сталін, людина край честолюбна, енергійна, вольова, жорстока, підступна. Для Сталіна вище за все були інтереси держави й влади, а люди з їхніми інтересами, потребами, національними та іншими почуттями були «гвинтиками» державної машини. 

На посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б) Й. Сталін був обраний у 1922 р., згодом В. Ленін усвідомив, яку небезпеку створює діяльність Й. Сталіна. Він запропонував (у листі до з’їзду партії)усунути Сталіна з цієї посади. Однак виконання цієї рекомендації було заблоковано впливовими партійними діячами Л. Каменєвим і Г. Зинов’євим, бо головну небезпеку встановлення авторитарного режиму вони бачили в особі Л. Троцького, а не Й. Сталіна. Й. Сталін разом з Г. Зинов’євим і Л. Каменєвим усунули Л.Троцького, потім виступив проти своїх союзників разом з М. Бухаріним та О. Риковим, а потім (у 1929 р.) усунув з ключових керівних посад і останніх. За активної участі Й. Сталіна в системі державного управління встановився порядок, згідно з яким керівні посади в державі могли займати, як правило, тільки партійці з числа т .зв. партгоспноменклатури, тобто нової соціальної еліти, що ретельно відбиралася партійними органами за спеціальними критеріями: професійними якостями, політичною активністю, а головне – відданістю «справі партії» та її вождям, готовністю беззаперечно виконувати всі їх вказівки. Цей порядок Й. Сталін використав для того, щоб наблизити до керівництва відданих особисто йому людей.

Здається цілком природним, що такий режим не міг обійтися без насилля, без застосування в управлінні й внутрішній політиці терору, без придушення будь-якого інакодумства, недопущення будь-якої критики режиму. Тому, починаючи з середини 1920-х рр., у системі державної влади дедалі більше, а згодом ключове місце посідають репресивно-каральні органи.

Теоретичною базою масової репресивної політики стала теза Сталіна про посилення класової боротьби в процесі соціалістичного будівництва, хоча насправді, очевидно, режиму потрібно було позбавитися людей, які мали революційний досвід, власні думки й тому могли являти потенційну загрозу для його існування. Так завжди було – ще у ХVІІІ ст. один з вождів Великої французької революції Дантон перед тим, як покласти голову в гільйотину, сказав: «Революція пожирає своїх дітей».  

У 1937-1938 рр. відбулося фізичне знищення більшої частини «ленінської партійної гвардії», провідних воєначальників, діячів науки та культури. Від сталінського терору загинули: перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, другий секретар ЦК П. Постишев, Голова Раднаркому УРСР П. Любченко, колишній голова Раднаркому України В. Чубар, нарком освіти В. Затонський, командуючий Київським військовим округом І. Якір і безліч інших.      

Політичний терор вийшов за межі Радянської України. Зокрема, здійснювався проти Організації українських націоналістів (ОУН), що була створена у 1929 р. Є. Коновальцем та ін. у Відні, мала в основному антипольський характер, поширювала свою діяльність лише на Західну Україну.

Говорячи про наслідки встановлення сталінської диктатури, варто вказати дві речі. По-перше, вона значною мірою вплинула на характер соціально-економічного й політичного розвитку країни. По-друге, переважна більшість людей в Україні, як і в інших республіках, мало що знала про репресії, повністю довіряла партійному керівництву, обожнювала «генія всіх часів і народів Сталіна», була щиро переконана у неперевершеності радянського суспільства, його соціалістичній сутності.

За цих умов у 1936 р. була прийнята Конституція СРСР і проголошена перемога соціалізму (аналогічна Конституція УРСР з’явилася у 1937 р.). Однак об’єктивний аналіз радянського суспільства показує, що в ньому поряд з безперечно соціалістичними рисами (соціальні гарантії, планування економіки, суспільний характер виробництва) існували феодальні елементи (сталінська деспотія, кріпосне право, примусова праця, номенклатурні привілеї). Отже, саме гострота цих суперечностей і зумовила особливий драматизм в історії України радянського періоду.

Презентація до лекції

Новини

ВІТАЄМО

Бєляєва Олександра Ігоровича,

студента гр. КБ1511 (936), та

Сансієву Ірину Михайлівну,

студентку гр. ПЗ1511 (931),

які посіли ІІІ місце у IV (фінальному) етапі VІІІ Міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Т. Шевченка (наказ МОН від 04.04.2018 № 327).

Бажаємо подальших творчих успіхів.


Підсумки 78 студентської науково-технічної конференції

У рамках 78 студентської науково-технічної конференції протягом 26-28 березня кафедра організувала проведення засідань 3-ох секцій: «Лексичне багатство української мови» (науковий керівник ст. викл. Лагдан С.П.), «Історія та культура рідного краю» (науковий керівник доц. Слободянюк М.А.)., «Українська державність: історія та сучасність» (науковий керівник доц. Ковтун В.В.).

Під керівництвом викладачів кафедри 43 студенти підготували 34 доповіді, у тому числі: проф. Кривчик Г.Г. – 3, доц. Ковтун В.В. – 9, доц. Слободянюк М.А. – 6, ст. викл. Бочарова О.О. – 3, ст. викл. Лагдан С.П. – 8, доц. Накашидзе І.С. – 5. Усі студенти підготували тези доповідей, які опубліковані.

Оргкомітет конференції відзначає добру підготовленість студентів до виступів, змістовність доповідей, аналітичні здібності студентів, уміння володіти аудиторією та застосовувати сучасні інноваційні системи.

Кожне засідання завершувалось підведенням підсумків з урахуванням думки всіх учасників конференції. Усім доповідачам було вручено художній альбом «Світлиця». Завідувач кафедри, проф. Кривчик Г.Г. вручив переможцям власні науково-методичні видання: підручник «Історія і культура України» (автори: Іваненко В.В., Кривчик Г.Г.) і методичний посібник «На шляху до наукової творчості» (автори: Іваненко В.В., Кривчик Г.Г., Накашидзе І.С.).

Переможцями визнано:

Секція «Лексичне багатство української мови»

І місце

Жаргон автолюбителів

Доповідачі – студ. гр. УА1611 (427) Костюк Анастасія Віталіївна,

                       студ. гр. УА1611 (427) Погонець Ірина Сергіївна

Науковий керівник – ст. викл. Лагдан С. П.

ІІ місце

Назви предметів хатнього начиння в лексикографічних працях кінця XVI – початку XVII ст.

Доповідач – студ. гр. СК1411 (949) Нагорна Надія Андріївна

Науковий керівник – ст. викл. Бочарова О. О.

ІІІ місце

  1. Територіальні діалекти української мови

Доповідач – студ. гр. УЗ1611 (421) Григоренко Андрій Дмитрович

Науковий керівник – ст. викл. Лагдан С. П.

  1. Етимологія назв злакових і квіткових рослин

Доповідач – студ. гр. УЗ1611 (421) Биковська Анастасія Олександрівна

Науковий керівник – ст. викл. Лагдан С. П.

Секція «Історія та культура рідного краю»

І місце

Історія Первомайська

Доповідач – студ. гр. СК17120 (920с) Зубко Андрій Вікторович

Науковий керівник – доц. Слободянюк М.А.

ІІ місце

Життя та діяльність декабриста О.С. Гангеблова

Доповідач – студ. гр. ЕТ17130 (223) Карасьов Олександр Павлович

Науковий керівник – проф. Кривчик Г.Г.

ІІІ місце

Жовтневе/Каракурт – багатонаціональне

Доповідач – студ. гр. БО1711 (711) Колєва Галина Іванівна

Науковий керівник – доц. Слободянюк М.А.

Секція «Українська державність: історія та сучасність»

І місце

Революція гідності

Доповідач – студ. гр. УЗ1711 (411) Голота Яна Володимирівна

Науковий керівник – доц. Ковтун В.В.

ІІ місце

Рідне місто Краматорськ в умовах АТО: власні спогади

Доповідач – студ. гр. УЗ1711 (411) Кононенко Олексій Дмитрович

Науковий керівник – доц. Ковтун В.В.

ІІІ місце

1) Статус і функції префекта у Франції та голови обласної державної адміністрації в Україні

Доповідач – студ. гр. ФП1411 (745А) Лемещенко Олена Ігорівна

Науковий керівник – проф. Кривчик Г.Г.

2)Федерація чи унітарність? Особливості державного устрою в Великобританії

Доповідач – студ. гр. ФП1413 (745В) Федоскіна Анастасія Миколаївна

Науковий керівник – проф. Кривчик Г.Г.

Мовознавча секція

 Історичні секції

Кращі доповіді студентів


Підсумки проведення ІI(обласного) етапу

VІІI Міжнародного мовно-літературного

конкурсу учнівської та студентської молоді

імені Тараса Шевченка

Вітаємо

переможців ІI(обласного) етапу VІІI Міжнародного мовно-

літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка,

який відбувся 20 січня 2018 року на базі Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти:

І місце – Сансієва Ірина Михайлівна, гр. ПЗ1511 (931);

ІІ місце –Бєляєв Олександр Ігорович, гр. КБ1511 (936);

ІІІ місце –Степура Оксана Юріївна, гр. ТЕ1411 (249).

Бажаємо подальших творчих успіхів.

VІІІ Міжнародний мовно-літературний конкурс учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка

Завершився І етап уже традиційного в нашому університеті VІІІ Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка. У ньому взяли участь 44 студенти І, ІІІ та ІV курсів. Особливу активність виявили студенти факультету технічної кібернетики – 26 конкурсантів.

За підсумками конкурсу переможцями визнані:

I місце – Ямбург Ксенія Олегівна, гр. УЗ1413 (433);

II місце – Єфремова Катерина Русланівна, гр. ПЗ1411 (941);

                           – Сансієва Ірина Михайлівна, гр. ПЗ1511 (931);

                 – Степура Оксана Юріївна, гр. ТЕ1411 (249);

III місце – Бєляєв Олександр Ігорович, гр. КБ1511 (936);

                            – Панченко Олег Сергійович, гр. ТЕ1411 (249);

                            – Романюк Анастасія Ігорівна, гр. ПЗ1511 (931).

Продемонстрували змістовність та художню майстерність викладу у свої творах такі студенти:

  1. Бутенко Яна Юріївна, гр. ТЕ1411 (249);
  2. Греков Олександр Сергійович, гр. КГ1411 (541);
  3. Карабут Юлія Олександрівна, гр. ЕП1411 (244);
  4. Лисюк Валерія Володимирівна, гр. АТ1511 (937);
  5. Лях Ангеліна Сергіївна, гр. КБ1511 (936);
  6. Омелич Марія Олександрівна, гр. АТ1511 (937);
  7. Сахно Єлизавета Олегівна, гр. ЕО1511 (635);
  8. Снігур Юлія Олександрівна, гр. ПЗ1511 (931);
  9. Сухова Юлія Олександрівна, гр.ВГ15120 (340В).

Переможці конкурсу нагороджені грамотами, підручниками «Історія і культура України» (автори В. В. Іваненко, Г. Г. Кривчик ) та художніми альбомами «Світлиця».

Завданням конкурсу було написати твір на тему «Життя геніїв дуже коротке, проте належить вічності».

У своїх творах конкурсанти шукали відповіді на питання, хто такі генії, у чому полягає феномен геніальності, яке значення мають твори й винаходи геніїв для розвитку суспільства. Аргументуючи свої роздуми, студенти зверталися передусім до прикладів із української літератури й по праву зарахували до тих геніальних митців слова, які, як каталізатори совісті епохи, присвятили своє життя служінню народові, Тараса Шевченка, Лесю Українку, Миколу Гоголя, Івана Франка, Василя Стуса, Василя Симоненка, Валер’яна Підмогильного, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Плужника, Миколу Хвильового, Івана Багряного. Не обійшли увагою й зарубіжну літературу, відзначили творчість Олександра Пушкіна, Вільяма Шекспіра, Генріха Гейне тощо.

Ось уривки із творів переможців конкурсу:

«Поети, художники, композитори – до багатьох геніїв доля була несправедлива. На мою думку, це не є звичайною випадковістю. Ознайомившись із життєвим шляхом багатьох відомих на увесь світ талановитих митців, я помітила, що найбільша кількість смертей геніїв припадає саме на той час, коли в людей не було можливості вільно висловитися. Вони зазнавали переслідувань із боку влади, бо критикували її, перебували під соціальним впливом нерозуміння, чвар, марнослів’я та осуду, бо випереджали поступ суспільства» (Ксенія Ямбург, гр. УЗ1413 (433));

«Усе в цьому житті швидкоплинне. Навіть життя швидкоплинне. Тому люди винайшли способи, як зупинити якийсь момент, – це фотографія або відеозапис. Проте є такий спосіб збереження моменту, який може відтворити цілі століття. Це слово. Слово, яке нагадає минуле, допоможе йти далі, яке підтримає, підбадьорить, яке змусить прокинутися. Але для того, щоб це слово стало вічним, треба вміти його сказати, а це під силу не кожному. Із цим можуть упоратися лише майстри. Майстри художнього слова. Це справжні генії» (Катерина Єфремова, гр. ПЗ1411 (941));

«Коли ми вивчаємо біографії видатних особистостей, перше, на що звертаємо увагу, – їхні роки життя, адже вони друкуються одразу після імені. Це дає змогу уявити, в яку епоху жила людина та скільки часу їй відміряв Господь. І часто помічаємо, що за дуже коротке життя вона зробила великий внесок у розвиток людства, збагатила світову скарбницю знань і культури, а іноді й випередила час на багато десятиліть» (Ірина Сансієва, гр. ПЗ1511 (931));

«Що привело всіх цих людей до нових ідей, винаходів та досягнень? Хто міг спонукати їх до створення дивовижних речей? Тільки поклик душі, якому не можна дати жодного наукового пояснення. Адже ніщо, крім самого творця, не зможе примусити його до праці над зусиль, до виснажливої роботи, під час якої не можна дозволити собі ні сну, ні відпочинку, до ризику своїм здоров’ям і життям. Не існують ні втома, ні голод, ні спрага для генія, що в єдиному творчому пориві наближає людство до великого відкриття» (Оксана Степура, гр. ТЕ1411 (249));

«Долі геніальних митців можуть належати до різних епох, різних континентів і націй, однак щось неосяжно величне поєднує всіх їх у плеяді синів і доньок Величі. Щось, що було властиве кожному з них. Те, заради чого вони жили, працювали, творили, страждали, втрачали і здобували. У кожного з них всередині горіло вогнище, яке й осяювало увесь світ своїм яскравим полум’ям, яке живилось тією самою незбагненною силою, якою наповнював їх Всесвіт, заради осяяння якого й бились їхні серця» (Олександр Бєляєв, гр. КБ1511 (936));

«Історія знає досить багато геніальних особистостей. Хтось набув визнання ще за життя, про інших ми дізнались лише через призму років, а деякі з них так і залишаються в загадковому минулому разом зі своїми ідеями та винаходами. Як на мене, справжній геній ніколи не йде прокладеним своїми попередниками шляхом, а буде створювати щось нове, парадоксально неймовірне, здатне повернути вектор розуміння дійсності на 180 градусів. Дуже часто такі люди не знаходять розуміння серед своїх сучасників, страждають від нервових чи психічних розладів, проводять більшість свого життя в самотності, а іноді взагалі помирають у досить молодому віці. Невже ось такою є справжня ціна геніальності?» (Олег Панченко, гр. ТЕ1411 (249));

«Я вважаю, що генії належать до тієї частини людей, що майже з народження на підсвідомості знають, у чому полягає їх призначення. Вони віддаються йому повністю, живуть ним, що робить їх особливими для інших людей. Генії знаходять вхід до потаємних закутків душі і таким чином намагаються донести свої ідеї. Тому незважаючи на те, що їх життя коротке, їх ідеї та творчість живуть багато століть і знаходять своїх прихильників у будь-який час» (Анастасія Романюк, гр. ПЗ1511 (931)).

Переможниця конкурсу Ксенія Ямбург закінчила свій твір власним віршем:

 

Поетів доля не шкодує

Та раз за разом все гартує,

Щоб ні на мить не забував,

Що сам Творець подарував

 

Ліричний, рідкісний талант.

Тож маєш, хлопче, мов атлант,

Розправивши широкі плечі,

Відкрити дивовижні речі,

 

Що змінять цей мінливий світ,

Розплавлять той твердий граніт,

Який у більшості серцях

Застиг, як кров в нових рубцях.

 

В тобі від самої появи

Був непростий політ уяви.

Тож мусиш ти ним поділитись,

За щастя в своїм краю битись.

 

Та ні вогнем або мечем,

А словом, що стане ключем

До миру, злагоди й любові.

Та як не прагнув би до волі

 

Змирись, бо доля вже така

В поета не бува м’яка,

Щоб ні на мить не забував,

І сам талант свій цінував !

 

                                                                             Старший викладач Лагдан С.П.